У кожного з нас у житті були певні очікування — у справах, стосунках, служінні. Але часто ці очікування не справджувалися, і ми стикалися з суворою реальністю. Сьогодні, прийшовши на зібрання, у кожного з нас теж були свої сподівання: когось зустріти, отримати відповідь, почути слово. Ми стоїмо перед великою заповіддю, і варто задуматися: чи щось я очікую від цього моменту? Можливо, хтось роками приходить із молитвою, надією на зцілення, на чудо. Але раз за разом відповідь відкладається. Як важливо тоді не втратити віру, не розчаруватися, а залишатися в очікуванні, бо наш Бог вірний і добрий.
Згадаймо момент нашого покаяння. Радість, легкість, відчуття прощення — тоді здавалося, що все зміниться. Ми очікували, що спокуси відступлять, що труднощі будуть легко долатися. Але іноді з початком нашого духовного шляху все стає тільки складніше. Зі всіх сторін наче зростає тиск, з’являються випробування. І хоча зло не зникає, Бог дає силу перемагати, коли ми тримаємось Його Слова.
Пригадаймо, як Ісус сказав Петрові:
«Блаженний ти, Симоне… і на цій скелі Я збудую Свою Церкву» (Матвія 16:17-18).
У той момент Петро міг відчути себе особливим, вибраним. Це схоже на наші емоції після покаяння — «тепер я сильний, під захистом Божим». Але Ісус попереджає його:
«Сатана випросив вас, щоб пересіяти, як пшеницю…» (Луки 22:31-33).
Навіть у стані духовного піднесення ми вразливі. Ми можемо казати: «Я піду з Тобою навіть на смерть!», але коли настає момент випробування, як у випадку Петра, настає і момент зречення (Луки 22:56-62).
І тоді ми можемо питати себе: «А чи справді мені все це потрібно?» Як важливо не піддатися, а згадати першу любов до Христа. Згадати, що ми були готові робити для Нього, коли вперше відчули Його присутність. І коли життя ставить перед нами виклики — ким ми є насправді? Лише номінально діти Царя? Чи ми справді цим живемо?
«Симоне, чи ти любиш Мене?» — «Так, Господи, Ти знаєш!» (Івана 21:15).
Ісус тричі запитує, бо це було важливо для Петра. Він мав усвідомити і проголосити свою любов, незважаючи на попереднє зречення. Після цього ми читаємо, що через проповідь Петра в день П’ятидесятниці покаялися три тисячі людей (Дії 2:41). Яка глибока переміна від страху — до сміливого свідчення!
Ісус не залишився в Гетсиманському саду. Він пішов до кінця — на хрест, на страждання, заради нас. Він хоче, щоб і ми не зупинялися, щоб були сміливими, сильними, пам’ятали, хто ми є у Христі. Ми дорогоцінні для Нього. І Він продовжує діяти: наповнювати, укріпляти, вести через Духа Святого. Бо не дав нам Бог духа страху, але сили, любові та мудрості.
Денне богослужіння
