15 вересня 2024 року «Церква на Кар’єрній, 44» урочисто розпочала святкування свого ювілею, присвятивши цей день особливій події — Дню подяки. У ці дні громада з вдячністю перегортає сторінки своєї історії, згадуючи, як Господь благословляв її на кожному етапі служіння.
Протягом років будівлю неодноразово реконструювали, проте вона все одно не здатна вмістити всіх охочих долучитися до святкувань. Саме тому програма подій триватиме ще кілька тижнів.
Особливе місце у святкуванні займають історії служителів, які вже понад п’ятдесят років залишаються вірними своєму покликанню. Їхня стійкість у часи переслідувань і непохитна віра є джерелом натхнення для сучасного покоління.
«До цього місця допоміг нам Господь!» — з такими словами церква згадує свою історію, вірячи, що найкращі дні ще попереду.
Надія Федорівна — свідок того, як Божа сила діє там, де здається, що можливості обмежені. Вона розповіла, як, попри страх і невпевненість, громада розпочала своє служіння, знаючи, що можуть продовжитися гоніння.
«Ми розуміли, що можуть прийти випробування, але вірили: навіть якщо одна душа знайде тут спасіння, це варто кожного зусилля», – поділилася сестра Надія. Бог перевершив усі очікування: замість одного наверненого — тисячі людей стали частиною Божої родини. Її історія — це доказ того, що віра здатна приносити плоди навіть у складних обставинах.
Зародження і заснування Церкви на Кар’єрній, 44
Заснування церкви на Кар’єрній, 44 тісно пов’язане з іменем Володимира Івановича Озеруги — другого сина з восьми дітей благословенної родини Івана Кириловича та Гапки Григорівни.
На початку 1920-х років світло Євангелії та п’ятидесятницького вчення досягло цих місць завдяки місіонерам, які повернулися на рідну землю. У селі Полиці зародилася перша церква, де одним із перших членів став Іван Кирилович. Він прийняв водне хрещення, яке в ті непрості часи охороняли польські солдати з шаблями. Таке життя вимагало великої віри, адже Церква формувалася в умовах гонінь та випробувань.
У період складних стосунків віруючих із радянською владою братів переслідували, судили, а іноді навіть розстрілювали, якщо вони під час війни відмовлялися від мобілізації. Володимир Іванович, якого Господь використав у майбутньому для заснування церкви на Кар’єрній, у свої 17 років також постав перед важким вибором: брати зброю або слідувати за Христом. Він вибрав вірність Господу, за що був засуджений та відправлений у табір Сухобезводне на Уралі.
У таборі Володимир Іванович пережив страшні випробування: голод, хвороби, знущання, а також двічі мав бути розстріляним. Та завдяки Божій обітниці він був звільнений і через шість років повернувся у рідне село на Рівненщині. В цей час його віра ще більше зміцніла, і навіть у таборі він заснував чотири підпільні євангельські церкви.
Однак після повернення місцева влада оголосила його в розшук. Через підтримку вірних друзів він дізнався про це заздалегідь і зміг втекти до Києва. У столиці він одружився, а в 1962 році разом із дружиною Євдокією Василівною переїхав до Сибіру, у місто Черемхово. Там, у Забайкаллі, під Господньою опікою продовжували з’являтися нові церкви, і Слово Боже поширювалося по радянських теренах, змінюючи людські серця.
Цікаво, що церква на Кар’єрній спочатку мала назву "Церква трьох Ганьок". Це ім’я походить від трьох сестер — Гані Кривошеї, Гані Грушки та Гані Глієвої, які разом із сестрою Євою становили першу громаду. Пресвітер Володимир Бойко, який відвідував цю групу, часто говорив: "У вас три благодаті Ганни і одне життя Єва".
Після повернення з Сибіру в 1958 році Володимир Іванович підтримував цю невеличку громаду. Маючи чудовий голос, він часто співав разом із братами та сестрами, надихаючи їх до служіння Господу.
Володимир Іванович Озеруга проповідував і співав разом із невеликою групою сестер, які стали першою громадою. Спочатку зібрання відбувалися по домівках, але через переслідування віруючим доводилося шукати більш приховані місця для молитов: ліси, парки, чагарники на Куренівці, території біля мосту Патона чи навіть Голосіївський парк, який отримав символічну назву "зелена синагога". Тут вони читали Боже Слово, тихо співали та молилися впівголоса. Після кожного зібрання домовлялися про наступну зустріч і розходилися.
Попри труднощі, Господь додавав спасенних до церкви. Згодом віруючі почали збиратися в Мотовилівському лісі, поблизу місця, де мешкала сім’я Володимира Івановича. До 1972 року, часу автономної реєстрації, громада продовжувала проводити зібрання по хатах. Однак не всі віруючі були готові приймати братів і сестер у свої домівки через страх штрафів і переслідувань. Проте навіть у таких умовах Церква діяла активно. У місцях, як-от Фастів, Борова, Буча, Горенка, Мала Вільшанка, Глеваха та Васильків, Бог робив Свою працю. Молодь співала під гітару, що не лише радувало серця віруючих, а й торкалося душ сусідів. Люди охоче готували їжу, аби пригостити братів і сестер, а сама церква стала взірцем єдності та взаємодопомоги. Віруючі будували хати, копали криниці, обробляли городи й допомагали з ремонтами.
1972 рік став переломним для євангельських церков у СРСР, оскільки була дозволена автономна реєстрація помісних громад. Це дало можливість церквам не залежати від єдиного євангельського союзу, але водночас влада продовжувала контролювати й чинити тиск на громади.
До цього часу навколо Володимира Івановича вже сформувався братерський кістяк, до якого входили брати Мозгові, Кирпачі, Олександр Отрох, Іван Маковик і Павло Павленко. Перед церквою постало важливе питання реєстрації, адже думки людей розділилися. Проте авторитет Володимира Івановича серед пресвітерів і братів різних республік СРСР допоміг ухвалити зважене рішення на користь реєстрації. Віруючі розуміли, що це не позбавить їх переслідувань, але дозволить відкрито свідчити про Христа.
Для реєстрації громади потрібно було виконати кілька важливих умов. Перша — двадцять осіб мали офіційно підписати заяву про те, що вони є членами релігійної громади. На той час це було складно, адже люди боялися можливих наслідків. Однак серед приблизно 70 членів церкви знайшлося 20 сміливців. Очолив цю формальну "двадцятку" Микола Фомич Назарчук.
Другою умовою була офіційна адреса для зібрань та майбутнього Дому молитви. Пошук відповідної ділянки виявився непростим завданням. Багато власників, дізнавшись, що їхню хату хочуть придбати для церкви, відмовлялися через страх переслідувань. Але зрештою було знайдено оптимальний варіант — будинок за адресою Кар’єрна, 44.
Денне богослужіння
